Урочище скелі (Чортів палець)
Коли ви зійдете на дно урочища, то перед вами постає невисока прямовисна скеля, що у місцевих жителів має назву “Баба“ (за своєї схожості з колись численними в цих краях кам’яними половецькими бабами ) або “Чортів палець”. З останньою назвою пов’язана ось така легенда, що передається з вуст в уста місцевими жителями:
"Було це давно, ще в ті часи, коли господарями цієї землі були ногайці Єдичкульської орди. Жив тоді на узвишші над річкою багатий татарський мурза, що мав велику отару овець і величезні багатства. А слугували йому полонені українці, що сотнями викрадались на безкрайніх степових просторах аж за Дніпром.
Та настали і для татар скрутні часи, бо стали запорожці турбувати їх, витісняючи подалі до Азовського моря та визволяючи з неволі своїх невдах-земляків. А коли кордон між ногайцями і запорожцями став проходити зовсім поряд - по річках Кінські Води та Берді, дуже захвилювався мурза, бо стало йому шкода кидати нажите і награбоване добро, та все ж життя дорожче. І вирішив він переселитися подалі від цих неспокійних місць та поближче до Кримського ханства, перечекати непевні часи.
Зібрав свої отари та й погнав степовими курними дорогами, а награбоване золото не зміг все забрати відразу. І звелів тоді мурза сховати його на дні глибокого колодязя серед скелястих берегів річки, а слуг своїх, що ховали золото, звелів яничарам порубати шаблями, щоб ніхто не дізнався про його таємницю. І хоч, на його думку, живих свідків не лишилось, вирішив мурза, про всяк випадок, домовитися з бісом про сторожування своїх скарбів. І недаремно, бо все це бачив невеликий хлопчак, що грався з друзями у байраці якраз напроти колодязя, де зараз густо росте молоденький лісок. Мурза розраховував, що коли минуть смутні часи і ніхто не зазіхатиме на ногайське господарювання в Приазовських степах, повернутися сюди і, діставши з колодязя свої скарби, знову зажити тут повновладним господарем.
Та не так сталося, як гадалося. Спочатку запорожці витіснили татар аж у Крим, а російські війська побудували лінію міцних фортець на сусідніх Берді та Кінських Водах, а потім і зовсім завоювали ці степи та звільнили з-під татарської влади й Крим. То ж десь у вирі цих битв загубилось і життя ногайця, а, може, не до скарбів йому вже було.
А хлопчина ріс собі і пам’ятав про мурзині скарби. І ось одного разу, зібравши ватагу своїх друзів, таких же дужих парубків, як і сам, вирішив він спробувати ці скарби дістати. З великими труднощами знайшли вони заритий колодязь, та коли розкопали його і хотіли спуститися за золотом, збудили біса, що дрімав на дні колодязя над скарбами. Біс швиденько здогадався про наміри парубків і пригадав свою обіцянку татарину, а може, просто сам не захотів втрачати ті скарби, бо звик за цей час вважати себе їхнім господарем. Тож вирішив він злякати парубків, і, сварячись, висунув з колодязя свого величезного пальця, та так і закляк кам ’ яніючи. А його рука стала високою скелею, що з часом під дією вітрів, дощів та морозу дещо зруйнувалася і значно поменшала”.
(Цю легенду розповіла нам старенька, майже 90-річна бабуся Денежна Д., що живе недалеко від цього місця)
